Тарас Шевченко

Кажуть,що з часом смаки змінюються.Цю істину я відчула на собі.В молодших класах я не могла ні читати,ні тим більше аналізувати творчість Шевченка.Він здавався мені не геніальнішою постаттю,ніж інші митці. Але за останні роки все змінилося. Ось,що я зрозуміла:перевага Шевченка над його попередниками-романтиками – в більшому таланті і в більшій суб’єктивності,у ширшому соціальному й естетичному масштабі особистості. Як кріпак,який став своїм у мистецькому світі,він мав ширший діапазон соціальних переживань,драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець,він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша суб’єктивність давала глибший вимір його органічній народності; романтики хотіли бути і почасти ставали народними з ідеї, Шевченко ж був народним від природи; народність була не його осягненням,з метою,а грунтом,з якого він виріс,на який спирався або який,можна сказати,обробляв.
Особлива тема в його поезії – доля його Батьківщини,доля України і українців,яких він любив до самозречення Як чудово поетичні шедеври співають про невимовну красу української природи: « Здається – немає нічого кращого в Бога як наше Дніпро і славна країна» Але,коли поет писав із захопленням про красу рідної природи,він ніколи не забував страждання пригноблених людей,які жили в українському кріпацькому селі. Всі його думки і наміри були спрямовані на те, щоб врятувати свій народ від гніту.У полум’яних творах поета весь світ дізнався, що є така прекрасна країна - Україна, чудовий, добрий, працьовитий народ-українці, красива мова-українська, українські пісні, героїчна і трагічна історія.Тарас Шевченко підніс українську мову до світового рівня. Наша мова - чудовий алмаз,який лежав на дорозі, присипаний пилом,який ніхто не помічав. Але була людина, яка підняла цей алмаз, протерла від пилу і вставила в дорогоцінний вінець. Потім сталося диво - алмаз став діамантом і засяяв, дивуючи світ своєю красою. Ця людина і є - Тарас Шевченко,а дорогий діамант - це наша мова.

«Гайдамаки» - вершина раннего творчества Т. Г. Шевченка. Эта поэма знаменует переходный период в творчестве Кобзаря: от маленьких лирических произведений до большого лиро-эпического полотна, в котором поэт по-новому осмысливает действительность. Исторической основой поэмы являются события народного восстания, вызванные ужасными социальными и национально-религиозными условиями. Польские помещики относились к крепостных как к низшей расе, в некоторых районах барщина составляла 5-6 дней в неделю, к тому же крестьянин должен был платить налоги. Украинцы терпели не только социальное унижение, а даже религиозное: запрещалась православная вера. В поэме Шевченко предоставлена развернутая картина гайдамацкого движения 1768 года на Правобережной Украине, к тому же тема освободительного движения имеет двойную перспективу: первая - священное действие, которое может служить примером национального сознания; вторая - неконтролируемая слепая разрушительная сила восставшего народа. С одной стороны, автор положительно относится к Колиивщине как карательной силе за воровство конфедератов, с другой стороны осуждает кровавую расправу гайдамаков, сравнивая ее с адом (Зализняк и Гонта «трубки закурили», но от них загорелись «и хижина, и дом»). Поэт стоит на позиции единения славянских народов, но с болью воспринимает забвения внуками исторического прошлого Украины.

В своих произведениях Т. Шевченко воплощает Украину в образе женщины. Поэт понимал, что Бог сможет спасти то общество, которое духовно растет. Так растет, эволюционирует женщина в поэмах «Екатерина» (1838), «Наймичка» (1845) и «Мария» (1859). Обратите внимание на слово «эволюционирует», оно означает, прежде всего, совершенствование. Поэмы написаны на разных этапах творчества, поэтому в них по-разному воплощена и женские судьбы: романтично - в поэме «Екатерина», реалистично-торгово - в «Наймычке», с символическим обобщениям - в поэме «Мария».

Поэму «Екатерина» Т. Шевченко написал в 24-летнем возрасте, следовательно, жизненный опыт поэта был не такой большой, однако в произведении чувствуется рука уже опытного мастера и человека. Образ женщины-крепостной поэту был близок своим трагизмом: многострадальной была судьба его матери, которую «в могилу нужда и труд положила», и родных сестер, у которых «в наймах волосы побелели».

Поэма рассказывает о трагической судьбе покрытки и ребенка-безбатченка в условиях тогдашнего общества, в котором нормы народной морали были слишком жестоки. Известно, как в то время относились к матерей, рожавших внебрачных детей: их сторонились даже родители. Однако не Шевченко - он не только не чурается опозоренных женщин, но и становится на их защиту.

Искренность чувств Екатерины тонко подчеркнута в сцене встречи героини с офицером-обидчиком: она до последнего мгновения лелеет надежду на взаимную любовь, несмотря на пережитое: «Любий мій Іване!// Серце моє ко­ханеє! // Де ти так барився?// Та до його… за стремена…» В ответ на теплые слова, в которых нет и тени упрека, раздается даже не жестокость, а унижение и отвращение: «Дура, отвяжися!// Возьмите прочь безумную!»

В отчаянии Екатерина совершает страшный грех - накладывает на себя руки, нарушив волю Всевышнего, а к тому же обрекает на верную смерть своего сына. В авторских интонациях и отступлениях не звучат обвинения и упреки в адрес несчастной женщины, наоборот - Шевченко ее, грешную, жалеет